Ще живе чи неживе? Андрій Лінік про мистецтво нових технологій, біоарт та art & science
Збільшення населення, споживання та трансформація суші та моря призвели до того, що популяція дикої природи зменшується протягом п’яти десятиліть. Все це допомогло спровокувати глобальну пандемію коронавірусу, йдеться у звіті Всесвітнього фонду дикої природи. Питання живого у світі хвилює не лише дослідників та науковців, а також художників, які часто обирають для рефлексій нетрадиційно художні методи, як ото фарби чи пензлі, а майстернями стають справжні лабораторії.
Андрій Лінік, куратор Футурологічного конгресу, один зі співзасновників Інституту актуального мистецтва у Львові, розповів про те, як це працювати з новими технологіями, як вони виникають, чому часто ці художники не закінчували академію мистецтв, якою є спільнота цих художників в Україні та закордоном і як пандемія вплинула на мистецьку і людську діяльність в цілому
В одному виданні про вас написали, що ви — медіахудожник, який працює з новітніми технологіями. Чи могли б ви пояснити, що це таке?
Медіахудожник, який працює з новітніми технологіями — це таке масло масляне. Та й взагалі чудернацька конструкція, яка має право на життя, але вона теж достатньо дивна, бо all is media. Це означає, що є художник, який працює з живописом, це теж може бути медіахудожник. З друком, відео, і так далі. Фактично мова йде про нові технології, які постійно оновлюються, що теж робить такі понятійні запитання, так само як і нові медіа мистецтва. Бо це в принципі термін з кінця 60-тих років і трішки пізніше. Після них з’явились цифрові медіа, які сьогодні дуже гібридизовані, потім мультимедіа, Тобто це дуже нестабільне визначення, воно дуже швидко змінюються. Але по факту так, я працюю з новими технологіями. Тут будуть і цифрові технології, можуть бути аналогові, і біотехнології, але “правильно” буде — художник, який працює з новими технологіями.
Які є основні медіа у вашій художній практиці?
У парасольку нових медіа входить що завгодно, час від часу воно змінюється та оновлюється. І медіа у моїй практиці теж змінювалися. Спочатку це були генеративні твори, software , яке згенеровує постійні аудіовізуальні змінності. Сьогодні, це так звані глибокі медіа. Що це таке? Це такий напрямок, який походить з ширшого поняття art&science.Глибокі медіа відбуваються між власне філософією, наукою, технологіями і мистецтвом. Твори мистецтва глибоких медіа домагають виявляти видимі і невидимі властивості живих і напівжих агентів. Наприклад, гравітація і електромагнітні поля, грунти, бактерії і мінерали ітд. Це буде щось, що реалізується на межі — гібридне, трансдисциплінарне, що переходить з однієї практики в іншу. Але у будь-якому випадку, для мене і надалі актуальними залишаються речі пов’язані з звуковим мистецтвом в різних своїх проявах. Цікавим для мене ще до пандемії стали, можливо з середини 2019 року, живі та неживі агенти, віруси, бактерії. тик цього природного, технологічного, штучного, і різні форми його філософського осмислення — це те, що мене найбільше сьогодні хвилює.
Як виглядають творчі зміни у практиці художника нових медій? Ми знаємо, що от в Пікассо був “рожевий” потім “синій” періоди. А що зумовлює зміну тут і як вона відображається?
Коли з’являється та чи інша доступна нова технологія, то вона може дозволити трішки або змінити практику, або по-іншому робити чи дивитися на одне і те саме. Маючи нові технологічні можливості, художники(ці) можуть створювати умови для появи оновлених або формулювання інших смислових повідомлень. Через відео можна розказати одну і ту саму тему в один спосіб, а через біоарт в зовсім інший. Одна з опцій для вибору медіа — доступність. Наприклад, сьогодні можна замовити мікроконтроллер чи інший пристрій (який можуть швидко сюди доставити), для певних звукових потреб обладнання для слухання дерев. Відповідно, доступність техніки дозволяє більше експериментувати. Поле впливу і доступності до технології може бути десь більш значиме, в зміні чи виборі художньої практики, або може бути результатом певних змін, зацікавлень у житті художника(ці). Художня практика невіддільна від життя. Все одно ми живем, змінюємося, переходимо з одного етапу в інший. Якісь зміни впливають більше, інші менше. З часом, з’являються різні зацікавлення і навколо них очевидно вже по-різному бачаться і рефлексуються теми.
Мене колись запитали про те, коли я сформувався як художник, і відповідь була досить проста — це немов різні люди. Тобто, на одному етапі я собі сформулював, що я, такий-то художник і займаюсь такими напрямками чи лише певні теми мені цікаві. Пізніше, за якийсь період, відбулися певні зміни всередині, і я зрозумів, що хочу працювати з чимось іншим, і це, вже був певною мірою інший художник, інша людина. Очевидно, що це все дуже умовно, це та ж людина, але, в процесі певні речі стають в інший спосіб значимими, і я з часом можу по-іншому з ними працювати. Інколи, я щось більше знаю, інколи, я маю менший чи більший досвід роботи з певними темами або з певними технологіями. Все це нашаровується і поступово змінюється. Сьогодні, коли знаходжу якийсь пристрій, я можу зрозуміти чи, можу або навчитися з ним працювати, або вже знаю, що можна з ним зробити, чи, що потенційно можна спробувати з ним досліджувати. Тоді, в принципі, його можна замовити і взяти до роботи, а якщо немає наявності чи можливості, то потрібно придумати і зробити самому. Хоча часом це лише звучить чудово, а на практиці може бути дуже складно.
Як ви себе визначаєте зараз?
Просто художник, та й все. Можна добавляти куратор, хоча я розумію, що первинне буде художнє та й мій художній досвід великою мірою формує підхід до продумування і проведення кураторських проєктів. При цьому цікаве є те й те, хоча тут різні форми, які дозволяють у різний спосіб з працювати.
Ви сказали, що є напрямки, які працюють з бактеріями. А що можна зробити з вірусами?
Художники і художниці працюють з цим у дуже різний спосіб, і будуть працювати з цим лише більше. Є певні практики art&science, біоарт, у яких художники(ці) досліджують і віруси зокрема. Зокрема один із засновників біоарту, Джо Дейвіс, працює з бактеріями і вірусами ще з 1980-х і з його художніх творів з’явилась синтетична біологія. Є ДНК мистецтво, де редагують, формують, перескладують структури ДНК. Це також і про проявлення, про надання агентності вірусам.
Такі міждисциплінарні художні практики дуже цікаві та не відрізняються від живопису — ці форми є частиною мистецької традиції. Проте, інколи, така міжлиспиплінарна практика зобов’язана виконувати певні умови, зокрема гарантувати безпеку як для виконавця, так і для глядачів. Однією з форм біоактивізму є біохаклаби, яких з’являється все більше, зокрема і через доступність до CRISPR. У них, як і у традиційних наукових лабораторіях, віруси, є одними з агентів, акторів. Додають популярності біоактивізму і дослідження пов’язані з винайденням вакцини від коронавірусу у “домашніх умовах” — створення лабораторії вдома, в гаражах, в колишніх житлових приміщеннях.
Через пандемію ми вже звикли спілкуватись з неживим, до прикладу, чатботи. Чи ви досліджуєте тему штучного інтелекту у вашій практиці і які всесвітні тенденції у цьому напрямку ви бачите?
Я безпосередньо не працював зі штучним інтелектом. Це цікаво, але не те, з чим я працюю, і, найближчий рік чи два точну туди лізти не буду. Також, важливим є питання технічного вміння, яке ніхто і ніколи в художній практиці не відміняв. Воно все одно мусить бути. Тема artificial intelligence — це, одна з очевидно важливих тем і місць для мистецької рефлексії зокрема, нейронні мережі, створення змагальних мереж, навколо чого можна конструювати багато різних повідомлень. Одне з найбільш присутніх в масових медіа, це — чатботи, які за кілька днів стають заангажованими, і закликають вбивати меншини. Такі приклади актуалізують питання про про нейтральність технологій і мети, з якою їх впроваджують, нейтральні. За будь-яким, особливо масовим, медіа завжди хтось є.
Це цікаво мені як певна форма активності життя, що має дуже цікаві художні рефлексії. Нейронні мережі вже стали значною частиною художньої практики. Штучних систем стає більше, і вони все більш вагомі і присутні у нашому житті, аніж нам може здаватись. Їх можна залучати як для аналізу стану легень, щоб зрозуміти чи є пневмонія чи нема, а можна і для обчислення політичних настроїв. Відтак, буде рости пов’язана з ними потенційна небезпека. Приклад з Facebook та Cambridge Analytica є надзвичайно важливим і повчальним для нашого не тільки цифрового майбутнього і його свободи. Приклади дуже різні і їхня активність переважно не-видима. Ми часто стикаємось тільки з результатом їхньої дії. Те, що художники і художниці звертаються і будуть звертатись до теми штучного інтелекту — це однозначно. Це дуже цікаве медіа і простір для дослідження та рефлексії.
Я знаю, що діджитал арт почався не з художників, а з фізиків та технарів, а в рамках нових медій звідки беруться ідеї? Як виникають нові медіа?
З тих художників, які працюють з новими технологіями, велика частина це не художники за освітою. Це фізики, математики, історики, геологи, біологи, композитори, музиканти. Дуже багато людей, які приходять в це поле, не закінчили академію мистецтв. Це означає, що ці люди приносять з собою різні досвіди й знання, — різний інструментарій, різну практику. І все це, коли потрапляє в художні поля, поля естетичного та іншого підходу, часто приносить багато неймовірно цікавих інакших поглядів і рішень. Таким чином, вони все більше і більше розвивають межі і тяглість мистецької традиції. І це дуже важливо, адже певні твори створюються міждисциплінарними колективами, мають інакший, можливо складніший підхід.
Ну і знову ж таки, змішуючи досвід дуже різних людей, приносячи ці нові експерименти, вони часто створюють і нові методи та інструментарій, чи наприклад, залізо (hardware), інакші типи пристроїв, мікроконтролерів. Велетенський напрямок зусиль направлено на створення цього інструментарію, для роботи з яким, ви не мусите йти в академію мистецтв. Очевидно, що академія може давати розуміння, мислення в тяглості мистецтва, розуміння і відчуття естетики, що, очевидно, є дуже важливим. Попри це, значна кількість художників нових технологій працюють і без художньої освіти і роблять прекрасні твори.
На щастя, є велика кількість ресурсів для самостійного навчання. Як платних, так і безкоштовних; цілий ряд мов програмування, ресурсів, які дозволяють вчитися. Певною мірою, подібно і з біоартом. Завдяки доступності різного роду біотехнологічного інструментарію, CRISPR, художники отримують можливість працювати зі живими медіа, і такі технології можна купити значно дешевше в активістів біотехнологій, а не купувати у великих біологічних, фармацевтичних компаніях. Це дозволяє культурі винахідництва та експерименту рости цікаво, радикально. Твори, які з’являються на стику різних форм знання можуть бути просто розкішними, цікавими.
А чи багато в Україні художників, які працюють з новими технологіями? Чи можемо говорити про якісь угрупування, творчі групи, а якщо ні, то чому?
Таких художників є багато, з меншою кількістю з них я спілкуюся.
Однією з серйозних проблем, це є брак інституцій. Не маючи інституцій, які спеціалізовано працюють з мистецтвами нових технологій, в яких формується певне знання і практика, де постійно демонструються твори, то очевидно, що це не полегшує діяльність художників, які працюють з новими технологіями. Зокрема, якщо говорити про мистецтво на стику art and science, то така практика у нас наразі майже не присутня. З одного боку, наукові інституції часто у нас критично недофінансовані і живуть у дуже складних умовах, хоча і стараються створювати якісне знання.
З іншого боку, мистецькі інституції, які співпрацюють з науковими інститутами і практиками у нас фактично відсутні. Втім, це достатньо дорого. В той же час, в Україні, про мистецтво і нові технології викладають надзвичайно мало,і ще менше пишуть. Хоча точно можу сказати, що кількість таких художників в Україні збільшується. Якщо говорити про конкретних персоналій, то, очевидно потрібно говорити про діяльність Ясі Пруденко, Антона Лапова. Вони, зокрема, запустили «ДзиґаМедіаЛаб». Яся, також, провела колосальну роботу над створенням відкритого архіву українського медіа мистецтва.
А якщо говорити про митців з-за кордону? Ви є учасником багатьох міжнародних проєктів, якою є спільнота художників там?
Звичайно є близькі мені художники. Спільно з Євгеном Гулевичем та одним з таких художників, ми нещодавно виграли грант на проведення резиденції. Якщо говорити про міжнародну тусовку, де можна зустріти таких художників, то є такий фестиваль Tuned city в Берліні. Вони роблять розкішну подію з конференцією про дослідження акустичних властивостей міста , та почасти проводять фестиваль в європейських столицях культури SOLU Bioart society, один з дуже цікавих для мене проектів на межі мистецтва та природничих наук, які я б дуже хотів привести до Львова. Цей проект живе при університеті Аалто у Гельсінкі, Фінляндія.
Вони дуже цікаві. Попри це, є велика кількість спільнот і в Швейцарії, Австрії, Німеччині, Словенії, менше, але активні також і в Польщі. Є певний нетворкінг цих людей. Їх багатьох можна побачити, наприклад, на фестивалі Ars Electronica. Велика кількість тих, хто, хто має причетність до мистецтва на межі науки і нових технологій ймовірно будуть там. Це одна з ключових подій та інституцій цифрових мистецтв та цифрової культури в містечку Лінц, в Австрії. — ZKM — це дослідницький центр для мистецтва та медіа в Карлсруе, Німеччина — є однією з ключових інституцій в світі, яка не тільки робить розкішні виставки виставки, а й формує, розвиває нові смисли.
На рівні смислів, Україна не присутня на мапі такої форми сучасного мистецтва, як мистецтво на межі науки і нових технологій. Вони можуть нас знати на рівні персоналій, знають Ясю Пруденко, Асю Баздиріву, Антона Лапова, представників сцени цифрової та електронної музики, десь, можуть і про мене знати. Інституційно, ми не присутні, не видимі.
Я бачила, що ви робили досить багато проєктів, але я не знаходила багато інформації про кожен з них. Чи могли б ви розказати як все починалося?
Мені не принципово про них розказувати, за що над мною, час від часу, іронізує Богдан (примітка: Богдан Шумилович). Якщо говорити про цифрове відео, я почав працювати з ним в середині нульових. Я трохи допомагав Богдану робити проєкт «Медіадепо», який стартував ще у 2007 році, і це було добра платформа для просвітницької діяльності. Спочатку, на «Медіадепо», окрім лекцій і відеопоказів, були концерти. Одна з найбільш знакових подій мала досить сумне завершення. У травні 2007 року, відбувся концерт електронної і цифрової музики з генеративним візуальним супроводом. На сцені виступала Катя Заволока і Дмитро Котра, відео робив Віктор Довгалюк. Дмитро,математик за освітою, і Катя — одні з найбільш успішних в історії України виконавців, які працюють з цифровою, електронною і експериментальною музикою. Дуже фахові, дуже якісні на всіх рівнях і в організації фестивалів, і у своєї мистецькій практиці, які працюють абсолютно на рівні із західними найкращими прикладами електронної музики. Під час виступу Дмитра, який грає особливу музику, один чоловік у якого були ментальні проблеми, подзвонив у поліцію, і сказав, що сцена замінована, та зірвав концерт. Концерт відбувався на площі Ринок. Тобто, якісна сучасна електронна, цифрова музика на дуже ярмарковому майданчику у Львові. Приїхала поліція, і, на жаль, цей концерт закрили. Після тієї події, утворилась певна символічна потреба, карма, повернути Катю з Дмитром до Львова. В будь якому випадку, зрив цієї події, багато говорить про те, наскільки ми готові не готові до толерування інакшої творчості, іншої художньої практики.
Після цього, я координував “Тиждень актуального мистецтва” у 2008 році, частина “Тижня” також був “Медіадепо”. Під час тогорічного проекту, я познайомився з Лукашем Шаланкєвічем. Лукаш — композитор, звуковий художник перформер, цифрової, електронної та експериментальної музики. Тоді ж, ми вирішили з ним спільно щось зробити, і цим спільним проектом став “Трансформатор”, який відбувся у 2009 році. Це фестиваль електричних мистецтв, з електричними розрядами зренерованими від акустичної музики, з назвучуваннями електромагнітних хвиль. Це був достатньо експериментальний проект, і важкий також. Проте, це був мій перший осмислений проект з мистецтвом на стику нових технологій, з інакшим баченням матерії, інакшим баченням мистецтва, інакшим розумінням медіа, через які мистецтво може проявлятись. А вже після того відбувались і дуже інакші проєкти — Футурологічний конгрес, Cyber Pills, виставка з сучасним японським технологічним мистецтвом Мистецькому Арсеналі, в Києві.
А розкажіть за оцей проєкт з назвою дуже співзвучною до 2020 року — «Cyber Pills for Mental Health»
Цей проєкт був проведений у 2015 році, у співпраці із організаторами Betaplace та першого ІТ-фестивалю в Україні “De:coded”, важливого форуму цифрової культури. “De:coded” починався як студентський ІТ-фестиваль, який з’явився ще наприкінці 2000-х. з цікавими експериментами в сфері цифрової культури. У 2015-у, я знав кількох людей, які організовували фестиваль, зокрема, Івана Сольського, з яким ми разом довго думали про те, як можна було б доєднати до фестивалю сучасне мистецтво. Cyber Pills відбувся за допомогою та у Betaplace, Hackerspace з Харкова,Центру міської історії, і був частиною більшого проєкту в рамках програми TANDEM Dialogue for Change, який творився разом з партнерами з Миколаєва, Будапешта та Жиліни. Цей проєкт також мав іронічну кіберпанкову назву — “Survival kit for virtual reality”. Cyber Pills for Mental Health складався із хакатону, лекцій, та кіберсалону. Хакатон відбувся на тему розробки, дослідження і створення роботизованої руки.
Це був 2015 рік, вже після початку війни, одними з учасників були волонтери з Києва, які, принаймі тоді, займалися створенням роботизованих рук для солдат. Ми, до команди розробників, долучили нейрохірурга, який ввів у фізіологічний констрекст, як працюють конкретні важливі для нашої роботи м’язи, як зшивають і утворюють культі, — це дало змогу інакше побачити і зрозуміти з чим і як ми працюємо. Загалом, учасниками “пігулок” були дослідники, розробники, програмісти, художники з Великобританії, України, Польщі і Росії.
Ще однією важливою частиною проекту були лекція і відеопоказ про Art&Science від Дмітрія Булатова, якого, на щастя, мені вдалось привести до Львова. Завершував програму проєкту кіберсалон, який ми провели спільно з Cybersalon,дуже важливою інституцією з Лондона. Cybersalon, одним з організаторів якого є мій давній товариш, Стефан Лютшінгер, займається соціальними і політичними вимірами цифрових технологій. Ми провели дискусію з трансляцією надиво в Лондон, на тему кіберрозширень і соціальних проблем, які технологічні розширення створюють або може потенційно створювати. Це була досить дивна подія, до якої вдалось залучити дещо іншу аудиторію, яка, як правило, на художні події не ходить. Cyber Pills отримали продовження-розширення минулого року і називались cyber pills_following the deep, в якій основною темою стали глибокі медіа.
Як ви познайомились з Дмитром Булатовим?
Ми мали з ним коротку переписку ще у 2006 році (щодо купівлі книги, яка вийшла під його редакцією), і про яку він не пам’ятав, коли ми вже познайомилися вживу. Я тоді йому написав в Калінінград, де він мешкає і працює куратором в філіалі Державного центру сучасного мистецтва. Книга, про яку йдеться — “BioMediale: Современное общество и геномная культура” — це фактично перша антологія art&science у світі. І зробив її росіянин, в маленькому філіалі ГЦСІ в Калінінграді. І я все шукав рішення, як можна було зробити так, щоб ця книга до мене не місяцями йшла. На той час, і для мене, це було не так і просто.
А пізніше, у 2012 році, ми познайомились на Новій художній школі, яку організувала Яся Пруденко. Дмітрій був одним із запрошених лекторів, тоді ж ми познайомились наживо, і з того моменту почали час від часу переписуватися. Він підтримував під час революції, загалом, у нього критичне розуміння і ставлення ролі Росії у різних формах військовій агресії щодо України. Отож, я його запросив приїхати сюди в 2015 році, що очевидно було ускладнено певними ризиками, але він радо прийняв. Дмітрій — художник і куратор, який працює в сфері art&science, і один з тих, хто проявив мистецтва глибоких медіа як окрему спільність, напрям, як те, що тематично об’єднує певні твори. Його діяльність було відзначено і Wired, і відомим фестивалем Ars Electronica. Ще одним виданням здійсненим за редакції Булатова є двотомник -“Эволюция от кутюр: Искусство и наука в эпоху постбиологии”., Це значима антологія, яка намагається підсумувати новий стан стосунків у постбіологічному часі, у якому ми і знаходимось сьогодні. У виданні чудова композиція авторів. Проте, мені зокрема дуже цікаво те, як і наскільки глибоко Дмітрій осмислює і концептуалізує певні смисли. Він один з тих дослідників і практиків art&science,, які вже тривалий час послідовно працюють над дослідженням нових форм, які творяться на стику мистецтва, науки і нових технологій. А таких людей там насправді не так багато, це лише пару десятків людей, і він є з тої групи.
Ви разом робите міжнародний проєкт Футурологічний конгрес, розкажіть що це таке
Конгрес 2021 року має тему “Сором’язливі машини”. Наша командна робота — це такий триголовий монстр: Булатов, я і Шумилович. Ми маємо різні зони відповідальності, якщо Дмітрій — це конференція в першу чергу, далі, ми з ним ділимо воркшопи, я більше займаюсь перформенсами, Богдан — освітніми подіями.
Конференція Футурологічного конгресу — це одна із зон його відповідальності, де ми маємо просто розкішну викладку тем і учасників людей. До речі, в нас дотримана є гендерна рівність в пропорції учасників(ць) конференції. Це не було нашим основним критерій відбору, але, ми це тримали в фоні уваги, проте, в якийсь момент, ми побачили, що насправді у нас порівну учасників та учасниць. Побачити це було дуже приємно, адже, це говорить не лише про те, що ми маємо це в своїй оптиці, але й про те, що представлення жінок-дослідниць в таких напрямках є великим.
Конгрес мав відбутися ще у 2020 році, але, як наслідок пандемії і змін, які вона приносить, ми змушені були перенесли подію на жовтень 2021 року. Подія організовується спільно з Станцією Лема та має проходити на території Lem Station. Футурологічний конгрес Станіслава Лема, неймовірно пасує до нового стану і пандемійних змін. Коли концепт “соромязливих машин” було сформовано, ми запросили Дмітрія приєднатися до нас, і взяти участь в такій “авантюрі”. На яку він радо згодився. Очевидно, що фестиваль буде мати гібридну, он/офлайнову форму.
Як відбувається монетизація нового медіа-арту?
Якщо говорити про Україну, то це все сумно, погано, ніяк. Добре, що у нас такі традиційні жанри, як наприклад живопис чи станкова скульптура, можуть бути куплені. Певна форма ринку сучасного мистецтва вже функціонує в Києві, і це вже дуже добре. Закордоном теж все не так легко, але у них функціонує велика мережа установ сучасного мистецтва, які зацікавлені в актуальній культурі, частиною якої є мистецтво нових технологій в різних своїх проявах. Загалом, цифрове мистецтво — це звичайно дуже широке поняття, це велика парасоля для різних практик і підходів. Фотошоп також є частиною цієї культури, оскільки є цифровим медіа, а чи є якийсь твір, створений у фотошопі твором сучасного мистецтва — це зовсім інше питання. Також, є велика кількість фестивалей, подій, резиденцій, програм, які показують різні форми цифрового мистецтва. Участь у яких часто передбачає гонорар для художника. Якщо говорити про розміри гонорарів, то вона може бути дуже різна, залежить і від події, і хто її проводить.
Наприкінці 2017 року, Мистецький арсенал організував масштабну виставку “Уявний путівник. Японія”, частина яка була пов’язана з японським мистецтвом нових технологій (моє поле кураторської відповідальності), у тому випадку, гонорари художників були високі. Проте, гонорари допомагають відбити вартість на створенні творів. Жити з цього не просто і на заході, а в нас і подавно. Зберігати, страхувати, транспортувати, розмитнювати такі твори інколи дуже дорого. Наприклад, один з творів японської художниці Сачіко Кодами, якій я хотів експонувати в Києві. Це досить великий за розмірами об’єкт. Дещо більший за більярдний стіл. Лише вартість його транспортування з Італії коштувало 15 тис. євро,це вартість без гонорару художниці, без розмитнення, страхування, розміщення, монтажу.
Потрібна спеціальна техніка для вивантаження, певні умови для монтажу і налаштовування — з фінансової сторони суцільний хардкор. На виставці експонувався інший твір цієї художниці. Варто сказати, що команда Арсеналу виконала величезну роботу. Окремо, щодо згаданого твору, майнові права на який належать одній компанії, яка і опікується, і отримує гонорар за експонування твору.
Водночас, є інша, складніша проблема, — це, зберігання творів мистецтв нових технологій. Код і залізо швидко змінюються і застарівають, і це серйозна проблема, адже певні твори на нових комп’ютерах інколи навіть неможливо запустити. Проблема збереження і експонування — це проблема творів створених не лише в кінці 60-тих років, а й також творів, створених 10, 5 років тому. Або ж наприклад, один мій твір знаходиться в колекції Люблінської галереї, частина програми польського міністерства культури, роботизована звукова інсталяція. Це перший роботанізований твір в польській колекції, і його час від часу пошкоджували, і просили відновлювати. Жити з цього дуже не просто. Якщо з концертами електронної музики ще може бути шанс, то в часи пандемії всі публічні активності знаходяться в очікуванні.
Важливою роллю інституції сучасного мистецтва і не тільки, є усвідомлення, того, що частиною їхньої відповідальності та місії є підтримка художників та художниць. Така підтримка може мати різні форми: від стипендій та резиденцій до закупівлі творів. Поляки на державному рівні добре втілюють політику підтримки сучасного мистецтва, а у нас, за винятком кількох установ, це майже ніяк не втілюється. Інколи навіть складно пояснити, наприклад, що для того, щоб експонувати певний твір, мені потрібен конкретне, подекуди досить специфічне, обладнання, , необхідні певні умови для експонування творів. Майже відсутнє розуміння того, що і програма, “софт” може бути твором мистецтва. У нас очевидний брак тяглості традиції інституцій сучасного мистецтва.
Як пандемія вплинула на вашу діяльність?
У розмові з Дмітрієм Булатовим про COVID-19 і глибокі медіа, окрім цієї звичайної драматичної ситуації і бід принесених наслідками пандемії,, якщо шукати щось добре — це утворена соціальна пауза. Зміна людського ритму дає можливість задуматись і переосмислити ким ми є на цій планеті, де ми є у співвідношенні з різними формами не-людського, живого і не-живого. Очевидно, що пандемія — це один з результатів бездумної експансії та знищення планети людиною. Ми з легкістю поставило себе на вершину планети , і з цієї вершини, ми з легкої руки творимо ситуацію зникнення колосальної кількості живого. Справа не тільки не тільки в кліматичних змінах, шостому вимиранні — форми діяльності людини створили серйозну загрозу для життя на планеті.
Якщо говорити в контексті сучасного мистецтва, яке є однією з форм публічної взаємодії, то очевидно, що надалі все більше уваги буде звернено на різні форми взаємодії живого і не-живого, природного і технологічного, на глибокі медіа, Йдеться не тільки про бактерії чи віруси, ДНК-інженерію, але й про рослини і дерева, грунти, повітря і води, про не-видимі живі спільноти і взаємозв’язки, які вони утворюють між собою. Потрібно усвідомити відповідальність стосовно нашої планети.
Справа ж не тільки в тому, що ми втрачаємо місце для життя, але й про наслідки кліматичного переселення, кліматичних біженців чи бурі з пластикових частинок, це і про не-видимі втрати, яких ми завдаєм планеті, живому і собі в дорозі до “світлого майбутнього”. Це те, що в мені осмислилось, прийнялось ще до пандемії, і я розумію, що це все більше мене хвилює, і це те, з чим я планую працювати, ймовірно, дуже довго. Це тема про стани і стосунки живого і не-живого. Тому, ця пауза не має пройти надаремно, і не тільки в медицині, але й, в набагато ширшому розумінні буття людини.
____________________________
Інтерв’ю записала та підготувала @MarieAvandegraund
